Року з якості Народного комісаріату із закордонних справі входив до перших народних комісаріатів, утворених відповідно до декрету «Про заснування Ради Народних Комісарів».

30 грудня 1922 Перший з'їзд Рад СРСР прийняв Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Друга сесія ЦВК СРСР затвердила 6 липня 1923 року Конституцію СРСР , відповідно до статей 49 і 51 якої було утворено НКІД СРСР.

12 листопада 1923 року 4-та сесія ЦВК СРСР затвердила нове положення про НКИД СРСР. Наркоміндели союзних республік та його представництва там були ліквідовані. Одночасно в союзних республіках було створено Управління уповноважених НКИД СРСР.

У 1923-1925 роках головою Управління уповноваженого НКИД СРСР при РНК РРФСР був Віктор Леонтійович Копп, а в 1925-1927 роках – Семен Іванович Аралов.

В 1944 Народний комісаріат закордонних справ РРФСР був відтворений. У 1944-1946 роках наркомом був Анатолій Йосипович Лаврентьєв. У 1946 році реформовано Міністерство закордонних справ РРФСР.

На початку 30-х років настала друга смуга визнання СРСР, коли було встановлено дипломатичні відносини з Іспанією, США, Болгарією, Угорщиною, Албанією, Румунією, Чехословаччиною, Бельгією, Люксембургом, Колумбією.

У грудні 1936 року відповідно до новоприйнятої Конституції 1936 року НКІД змінив назву. Він став називатися Наркомат закордонних справ, а не у закордонних справахяк було раніше.

Народні комісари закордонних справ

Wikimedia Foundation. 2010 .

Дивитись що таке "Наркомат закордонних справ" в інших словниках:

Народний Комісаріат оборони СРСР вища військове відомство СРСР у 1930-і 1940-ті роки. У 1920 х 1930 х роках вищий військовий орган РРФСР/СССР носив назву Народного комісаріату у військових та морських справах (Наркомвійськмор). 20 червня 1934 року… … Вікіпедія

Народний комісаріат із закордонних справ (НКІД або Наркоміндел) державний органРРФСР / СРСР у ранзі міністерства, відповідальний проведення зовнішньої політики України Радянського держави у 1917 1946 гг. Історія Спочатку утворений декретом … Вікіпедія

Центральне Державна установав Російської імперії, що існувало з 1802 до 25 жовтня (7 листопада) 1917; відало відносинами з іншими державами. Історія Засновано указом Олександра I 8 вересня 1802 (маніфест «Про… … Вікіпедія

- (НКИД СРСР чи Наркоміндел) державний орган СРСР, відповідальний проведення зовнішньої політики України Радянського держави у 1923 1946 гг. Зміст 1 Історія 2 Керівництво наркомату … Вікіпедія

- (МЗС України) … Вікіпедія

Міністр закордонних справ Азербайджану (азерб. Azərbaycan Xarici Işlər Naziri) – глава зовнішньополітичного відомства Азербайджану. Міністр закордонних справ Азербайджану призначається на посаду та усувається з посади Президентом Азербайджанської Республіки... Вікіпедія

- (Вант. საქართველოს საგარეო საქმეთა მინიბ Міністр закордонних справ Грузії призначається на посаду та усувається з посади Президентом Грузії. Цьогорічний міністр Григол Вашадзе. Зміст 1 Список Вікіпедія

- (Азерб. Azərbaycan Xarici Işlər Naziri) голова зовнішньополітичного відомства Азербайджану. Міністр закордонних справ Азербайджану призначається на посаду та усувається з посади Президентом Азербайджанської Республіки. Цьогорічний міністр Ельмар… … Вікіпедія

Міністерство зовнішньої торгівлі основний орган державної монополіїзовнішньої торгівлі СРСР. Зміст 1 Історія 1.1 Декрет про націоналізацію зовнішньої торгівлі… Вікіпедія

Книги

• Москва-Вашингтон. Політика та дипломатія Кремля, 1921-1941. У 3 томах. Том 1. 1921-1928, . Збірник містить документи з Архіву Президента РФ з історії радянсько-американських відносин у міжвоєнний період. У науковий обіг вводяться багато невідомих матеріалів, які висвітлюють питання.

За останні три місяці в розпорядження Російського та Українського Радянських Урядів надійшла низка перевірених відомостей із найрізноманітніших джерел, що безперечно свідчать про військові дії проти Радянських Республік, що готуються на території Румунії, Буковини та Бессарабії. Союзні Радянські Уряди вважають за необхідне справжньою нотою довести до відома Румунського Уряду про низку таких фактів.

Перехоплений радянською владою на початку травня петлюрівський агент, який прибув із Бессарабії, повідомив про своє перебування в румунському військовому штабі в Бендерах: «Наприкінці квітня я перейшов кордон біля села Ропполаї. Я пішов на румунський пост, і, оскільки я не вмів пояснюватися румунською, мене направили до офіцера, який говорив російською мовою, якому я повідомив про свою місію до отамана Гуляй-Гуленка. З румунського посту під конвоєм мене препроводили до Бендерів до «уповноваженого повстанського штабу української народної республіки», що містився в румунському штабі. Тут, біля дверей українського штабу, мене зустріли два агенти в цивільному, які знову передали мене румунській владі. У присутності українських офіцерів я був ретельно допитаний. Довівши свою особистість і надавши відповідні посвідчення, я приступив до виконання своєї місії».

З подальших показань вищезгаданого агента випливає, що при румунському штабі в Бендерах знаходиться повстанський український штаб, на чолі якого стоїть якийсь Цвєтаєв та низка інших агентів, між іншим, Пшенник. З документів, знайдених у цього агента, а також з його свідчень випливає таке: уповноважений штаб українських повстанців при румунському штабі в Бендерах перебуває під вищим керівництвом отамана Гуляй-Гуленка, головного військового уповноваженого «українського народного уряду» при Румунському Уряді, який готує повстання Одеської губернії, розраховуючи насамперед на німецьких колоністів. Так як агенти Зіглерт і Баумгартен, які служили посередниками у зносинах з цими колоністами, були визнані недостатньо досвідченими, вони були замінені іншими для прискорення справи. Бендерський петлюрівський штаб, окрім підпільних організацій в Україні, підтримує ще зв'язок з бандами, зокрема з бандою Заболотного.

Серед інших доручень, які були надані цьому петлюрівському агенту, є також такі: а) повідомити петлюрівську підпільну організацію в Одесі, а також по лінії Одеса - Вапнярка, що з Румунії незабаром має прибути в Україну сам Гуляй-Гуленко, штаб якого знаходиться в Кишиневі; б) повідомити, що в Бендерах формується кінний загін у 400 осіб під командою якогось Фролова, який повинен отримати 4 гармати, що бракують йому, з румунських військових складів і передбачає здійснювати операції в районі Одеської губернії; в) районом операцій самого Гуляй-Гуленка намічаються Одеська, Миколаївська та Таврійська губернії на північ, аж до Вапнярки.

Петлюрівський агент закінчує свої свідчення наступним повідомленням; «Отримавши документи (які дійсно були знайдені у нього під час обшуку після арешту на території України), я був під конвоєм відправлений на румунський пост, який перевів мене через кордон на Україну, висадивши на березі Дністра».

2. Добровільно перейшов на бік Радянського Уряду отаман Мордалевич, начальник повстанського району північно-західної України, поряд з іншими документами, передав і отриману ним напередодні його переходу картку, надіслану безпосередньо зі штабу Петлюри, яка підтверджує дані заарештованого петлюрівського агента Гуленко. Про вплив, яким користується Гуляй-Гуленко, колишній організатор погромів в Україні, у Румунського Уряду, свідчить та обставина, що петлюрівським урядом йому було доручено спостереження за таборами в Браїлові, Фогараші та інших місцях, де перебувають інтерновані петлюрівські солдати, а також , що йому було дозволено за сприяння генерала Дельвіга вербувати звідти добровольців для створення загонів, які мають бути відправлені на Україну. Отаман Гуляй-Гуленко, який називає себе генералом, розсилає, за згодою Румунського Уряду, паспорти українцям, які перебувають у Туреччині, Чехословаччині та Польщі, для в'їзду до Румунії. Так само за його рекомендацією румунська влада дає візу, отримання якої зазвичай пов'язане з непереборними труднощами для українців, які перебувають у Бессарабії, під час їхнього від'їзду за кордон.

Іншим центром сприяння петлюрівському штабу є Чернівці, де під керівництвом якогось підполковника Лугового ведеться аналогічне вербування серед українців для військових дій на території України, якому, між іншим, Румунським Урядом було дано 500 000 лей для друкування та розповсюдження петлюрівської літератури. Окрім офіційного дозволу, наданого Румунським Урядом для цієї мети, Луговий має ще право здійснювати реєстрацію українців, які перебувають у Чернівцях та інших районах Буковини, зі стягненням плати на користь «української народної республіки».

3. За повідомленням отамана Лугача, який перейшов на бік Радянської влади, колишнього помічникаЗаболотного, останній, відчуваючи себе в небезпеці в Україні, внаслідок переслідування Червоною Армією, у червні утік до Румунії; одночасно з цим на територію України за сприяння румунської влади було переведено банда Соколовського, складену з українців, які перебувають у Румунії на волі або в таборах.

4. Група перебіжчиків з так званої Запорізької бригади петлюрівської армії, що перейшла 20 липня український кордон, на чолі з Євстафієм Пукапом показала, що ще в перших числах липня резервну Херсонську дивізію було перекинуто залізницею з табору Ланцута в район Окниці, в 2 Подільського, на території Бессарабії, і що так само на лінію Дністра проти Кам'янця-Подільського, теж на території Бессарабії, була перекинута з Галичини Волинська дивізія і, нарешті, в район Сорок, на тій же території, перекинута Запорізька бригада.

За свідченням цих перебіжчиків, петлюрівська армія має намір розпочати військові дії проти Радянських Республік після збирання врожаю. Петлюрівські частини, щоб не викликати підозри населення, розміщуються Бессарабією під виглядом робочих дружин. Коли їхню військову підготовку буде закінчено, вони, зображуючи себе нібито збунтованими солдатами, нібито самовільно перейдуть на територію України. Цей наступ повинен мати на меті захоплення Кам'янця-Подільського та Могилевського повітів для того, щоб створити там оперативну базу для подальших дій за допомогою Румунії з метою викликати військові та господарські ускладнення для Радянських Республік – України та Росії. Румунія протестуватиме для вигляду, заявляючи, що це банди і що вона ні до їхньої організації, ні до їхнього переходу в Україну зовсім непричетна. Зі слів самих перебіжчиків випливає, що петлюрівські офіцери цих загонів для підняття настрою солдатів кажуть, що між Румунією та якоюсь іншою державою нібито укладено таємний договір для відновлення влади Петлюри в Україні.

5. Усі накази та звернення Петлюри та Тютюника, які розповсюджуються їх агентами на території України, постійно містять натяки на матеріальну та моральну підтримку, що надається їм для відновлення їхньої влади.

6. Колишній петлюрівський полковник, що здався, прибув з Румунії, повідомив українській радянській владі відомості про поїздку голови так званої «української ради в Тарнові», що відбулася нещодавно, Фещенко-Чеповського, з метою укладення остаточної угоди з Румунією для усунення труднощів, які були викликані Урядом при перекиданні петлюрівських частин із Польщі.

Про успішний результат цієї місії свідчить прибуття петлюрівських частин у зазначені вище території Бессарабії. У Бухаресті Фещенко-Чеповському було вшановано. Йому було передано від імені Румунського Уряду спеціальне привітання Петлюрі з додаванням, що незабаром Петлюра «буде єдиним господарем України». Окрім захоплення території банди, що організуються у Бессарабії, переслідують ще й інше завдання – зірвати збір продподатку та завадити Українській Радянській владі організувати допомогу українським селянам голодуючих повітів та губерній південно-східної України.

7. За точними відомостями, які ми маємо, Румунський Уряд надіслав до Константинополя спеціальну комісію для вербування там білогвардійських офіцерів і солдатів під приводом нібито репатріації уродженців Бессарабії.

У цій комісії також беруть участь представники Гуляй-Гуленка.

8. Румунський Уряд підтримує офіційні зв'язки з представником «Української народної республіки»- Мацієвичем, який перебуває в Бухаресті та має права дипломатичного представника.

9. Румунський Уряд використовує свій дипломатичний вплив на уряди, які в тій чи іншій мірі перебувають у фактичній залежності від Румунії, щоб паралізувати зусилля Радянського Уряду до встановлення добросусідських відносин із цими державами. На підставі незапереченого Румунським Урядом офіційного повідомлення болгарського уряду Румунський Уряд навіяв болгарському, що він вважатиме актом, ворожим Румунії, навіть посилку делегатів для обміну болгарських цивільних і військовополонених, що знаходяться на території Росії та України, на російських військовополонених. Таким чином, порушуючи не лише постанови міжнародної конвенції Червоного Хреста і навіть Версальського договору, а й елементарних правил людяності волею Румунського Уряду продовжують нудитися у вигнанні десятки тисяч невинних робітників і селян.

Повідомляючи всі вищенаведені факти, союзні Радянські Уряди користуються цим випадком, щоб підтвердити ще раз лінію політичної поведінки, якої вони неухильно дотримувалися досі щодо Румунії і яка зводиться і зводитиметься надалі не лише до налагодження добросусідських відносин з Румунією, а й до повному відновленню з нею нормальних дипломатичних та економічних зносин шляхом залагодження мирними переговорами всіх існуючих та можуть виникнути між обома сторонами розбіжностей.

Російський та Український Радянські Уряди завжди давали категоричні накази, які точно виконували червоні війська, про недопущення поблизу Дністра будь-яких дій, які могли б бути витлумачені як агресивні дії проти Румунії. У той же час до відома Румунського Уряду доводилося про всі інциденти, які погіршували б відносини між союзними Радянськими Урядами та Румунією, для вжиття відповідних заходів з боку Румунії.

Твердо дотримуючись і тепер цієї політичної лінії і вважаючи, що зусилля зі створення нормальних відносин між Румунією, з одного боку, і Росією та Україною - з іншого, відповідають справжнім інтересам українського, російського та румунського народів і жадібності світу, що виявляються трудящими масами, союзні Радянські Уряди розраховують на прийняття Румунським Урядом термінових заходів для усунення всіх причин, що загрожують анулювати зусилля, які робляться обома сторонами для якнайшвидшого відновлення нормальних відносин між ними. На думку союзних Радянських Урядів, такими заходами мають бути – припинення будь-якої моральної та матеріальної підтримки петлюрівських та контрреволюційних організацій та висилка з території Румунії, Буковини та Бессарабії їх керівників, розформування створених ними загонів та припинення дипломатичних відносин із так званим урядом «української народної республіки» , позбавленим будь-якої території та будь-якої влади в Україні.

У своєму бажанні сприяти румунській владі у знищенні банд, що організуються на території Бессарабії та Румунії з метою агресивних дій проти Радянських Республік, союзні Радянські Уряди, виходячи з вимог військової необхідності та безпеки Радянських Республік, вважають за необхідне при переслідуванні цих банд, у разі якщо вони будуть переходити на територію, зайняту румунською владою, переслідувати і на цій останній території, повідомляючи про це своєчасно румунська влада для того, щоб ці дії українських та російських червоних військ не були витлумачені як дії, спрямовані, як би там не було, проти румунського народу та Румунського Уряду.

Народний Комісар з Іноземних Справ РРФСР

Голова Ради Народних Комісарів та Народний Комісар з Іноземних Справ УРСР

Раківський

Нарком Іноземних справ РРФСР. Л.Д.Троцький, Г.В.Чічерін.

Після Жовтневої революції 1917 р. відповідно до Декрету II Всеросійського з'їзду Рад від 26 жовтня (8 листопада) "Про заснування Ради Народних Комісарів" було створено Народний комісаріат із закордонних справ на чолі з Л. Д. Троцьким.

18 жовтня 1918 р. було прийнято декрети РНК РРФСР про організацію консульств там («Про скасування рангів дипломатичних представників» і «Про консули»).

Дипломатична ізоляція Радянської держави у перші роки Радянської влади, під час Громадянської війни та Військової інтервенції призвела до того, що офіційні та неофіційні представництва НКІД РРФСР за кордоном були ліквідовані, а перші радянські дипломати Іоффе А. А., Литвинов М. М., Воровський Ст Ст, Берзін Я. А. та ін. вислані з відповідних країн і повернулися до Москви.

На думку Річарда Пайпса, єдиним безперечним особистим внеском Троцького в бойові діїГромадянської війни стала оборона Петрограда 1919 року. Незважаючи на те, що червона 7-а армія мала майже п'ятикратну перевагу в живій силі перед Північно-Західною армією Юденича, Петроград був охоплений панікою, зокрема білогвардійськими танками, а Ленін всерйоз розглядав перспективу здачі міста. Троцький своїми виступами зміг підняти бойовий дух військ, що впав. Після цього червоноармійці нарешті змогли скористатися своєю чисельною перевагою та розгромити Білу гвардію.

Троцький неодноразово особисто є на передову, у серпні 1918 року його потяг ледь не був захоплений білогвардійцями, а пізніше того ж місяця він ледь не загинув на міноносці Волзької річкової флотилії. Декілька разів Троцький, ризикуючи своїм життям, виступає з промовами навіть перед дезертирами. Разом про те бурхлива діяльність Предреввоенсовета, що безперервно колесив по фронтах, починає все частіше викликати роздратування цілого ряду його підлеглих, призводячи до безлічі гучних особистих сварок. Найзначнішою з них став особистий конфлікт Троцького зі Сталіним та Ворошиловим під час оборони Царицина у 1918 році.

Троцький стикається із завданням подолати опір страйкуючих співробітників колишнього міністерства закордонних справ, здійснити опублікування таємних договорів царського уряду, яке планувалося більшовиками, а також укласти мир і домогтися міжнародного визнання нової влади.

Якщо з першим завданням Троцький впорався, то висновок справедливого світу та міжнародне визнання Радянського уряду виявилося як для нього, так і протягом тривалого часу для наступних наркомів непосильним завданням. Радянська республіка була визнана жодною державою світу, крім Німеччини, мирні переговори у Брест-Литовську закінчилися німецьким настанням навесні 1918 року, і підписанням світу на вкрай невигідних Росії умовах. 22 лютого 1918 року Троцький подає у відставку на знак протесту проти укладання Брестського миру, у березні 1918 року голова Раднаркому Ленін В. І. призначає його на посаду наркомвоєна (згодом - наркомвійськмор і передреввоєнради).

Протягом листопада було проведено реорганізацію НКІД. До кінця січня 1918 р. загальна кількість співробітників комісаріату досягла 200 осіб. У тому числі виявилися визначними дипломатами В.В.Воровський, Л.М.Карахан, М.М.Литвинов,Я.З.Суриц та інші. У травні 1918 р. наркомом із закордонних справ став видатний державний діяч і дипломат Г.В.Чічерін. Підписав Брестський світ(3 березня 1918 р.), з 9 квітня, після переходу Троцького у військовий наркомат, став і. о. наркома закордонних справ, з 30 травня народний комісар із закордонних справ. Як нарком закордонних справ РРФСР і СРСР (1918-1930) Чичерін зробив істотний дипломатичний внесок у виведення Радянської Росіїз міжнародної ізоляції. У 1921 р. уклав договори з Туреччиною, Іраном та Афганістаном, за якими віддавалася вся російська власність у цих країнах. У 1922 очолив радянську делегацію на Генуезькій конференції, під час конференції підписав із німецьким міністром закордонних справ Вальтером Ратенау Рапалльський договір (назва походить від імені містечка Рапалло під Генуєю, де відбулося підписання).

У грудні 1919 р. VII Всеросійський з'їзд Рад запропонував державам Антанти негайно розпочати мирні переговори і доручив ВЦВК та НКИД «систематично продовжувати політику світу».

У квітні 1922 року Радянська Росія була вперше запрошена на міжнародну конференцію в Генуї, в ході якої 16 квітня було підписано Рапалльський договір (1922) з Німеччиною, який встановлював дипломатичні відносини між двома країнами. З іншими західними країнами – Австрією, Великобританією, Норвегією – було встановлено договірні відносини де-факто. У листопаді 1922 року відкрилося генеральне консульство РРФСР у Стамбулі (Туреччина)

55. Народний комісаріат закордонних справ СРСР та радянська дипломатія у 1920-ті рр. Г.В. Чичерін.

30 грудня 1922 Перший з'їзд Рад СРСР прийняв Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Друга сесія ЦВК СРСР затвердила 6 липня 1923 року Конституцію СРСР, згідно зі статтями 49 і 51 якої було утворено НКИД СРСР.

12 листопада 1923 року 4-та сесія ЦВК СРСР затвердила нове положення про НКИД СРСР. Наркоміндели союзних республік та його представництва там були ліквідовані. Одночасно в союзних республіках було створено Управління уповноважених НКИД СРСР.

У 1923-1925 роках головою Управління уповноваженого НКИД СРСР при РНК РРФСР був Віктор Леонтійович Копп, а в 1925-1927 роках - Семен Іванович Аралов

підписання в 1925 році в Парижі радянсько-турецького договору про ненапад і нейтралітет і підписання такого ж договору в 1927 році з Іраном та багато іншого.

Готуючись до економічної конференції в Генуї, Чичерін включив до складу делегації найкращих економістів, які склали претензії Росії до Заходу, а також розробили проекти економічного співробітництва і т. д. На цьому напрямі тактика російської делегації виявилася успішною.

Усі дні, з 10 по 16 квітня 1922 року, у Генуї були заповнені засіданнями, переговорами, зустрічами. Відразу стало ясно, що Радянська Росія не платитиме боргів так просто, а погодиться на це лише в тому випадку, якщо ці борги будуть компенсовані кредитами, які підуть на відновлення народного господарства. Чичерін зажадав визнання радянських контрпретензій, встановлення миру кордонах Радянської Росії, юридичного визнання Радянського уряду. І нарешті, Чичерін висунув пропозицію про загальне роззброєння та мирне співіснування.

Тоді, 1922 року, головною подією в рамках Генуезької конференції стало підписання Рапалльського договору між Росією та Німеччиною. Це був перший для післяреволюційної Росії договір з однією з провідних європейських держав - Німеччиною, що означав для обох прорив ізоляції, перехід до масштабного взаємного торговельно-економічного та політичного співробітництва. Дві держави домовилися визнати одна одну де-юре та встановити дипломатичні відносини, відмовитися від взаємних претензій, взаємно надати режим найбільшого сприяння.

Чичерін мав феноменальну пам'ять і здібності до іноземних мов. Він вільно читав та писав на основних європейських мовахзнав латину, давньоєврейську, хінді, арабську. Секретар Чичеріна Короткий розповідав, що у Польщі та прибалтійських країнах «він вимовляв промови мовою держави, в якій перебував».

У першій половині 1921 року сформувалася загалом структура НКІД, яка проіснувала з деякими змінами на початок Другої світової війни. Чичерін пропонував створити відділи за основними країнами, зміцнити економіко-правовий відділ та відділ друку та інформації, у тому числі й старими фахівцями.

Георгій Васильович очолював радянську делегацію на конференції у Лозанні, де зайнята ним принципова позиція сприяла подальшому розвитку руху народів Сходу за національну незалежність.

Однак внутрішня дипломатія нерідко забирала більше часу та нервів, ніж зовнішня дипломатія. Колишній радянський дипломат Г. З. Бесєдовський, що залишився в Парижі в 1929 році, визнавав, що «Чічерін був, безперечно, видатною фігурою, з великим державним розмахом, широким кругозіром та розумінням Європи». «Перші роки НЕПу, - наголошував Бе-Седовський, - особливо пробудили ентузіазм роботи у Чичеріна. У ці роки навіть постійні інтриги Литвинова не вбивали у ньому волі до роботи».

М.М. Литвинов зумів правильно оцінити співвідношення сил та підтримав Сталіна. «Почавши з 1923 року запеклу боротьбу з Чичеріним, – писав Бесєдовський, – Литвинов вів цю боротьбу, не соромлячись у засобах. Він відкрито третював Чичеріна перед чиновниками Наркоміндела, скасовував його розпорядження, закреслював на офіційних доповідях його розпорядження та ставив свої. Суть розбіжностей між «західниками», яких підтримували багато діячів Комінтерну, і «східниками» полягала в тому, що перші орієнтувалися на швидку перемогу «світової революції» насамперед у передових країнах Європи та США та розраховували на підштовхування революції у слаборозвинених країнах, насамперед у країнах – сусідах СРСР.

Інша група осіб «дотримувалася, - за словами працівника апарату Комінтерну Г. І. Сафарова, - того погляду, що ні в Туреччині, ні в Персії, ні на Близькому та Середньому Сході взагалі комуністичний та робочий рух не має права на існування, що, діючи врозріз із цим, Комінтерн «займається авантюрами». Вони виступали проти «совєтизації Туреччини» та інших країн. Невипадково Чичерін ще червні 1921 року у інструкції повпреду в Афганістані Ф.Ф. Раскольникову застерігав його від «штучних спроб насадження комунізму країни, де умов цього немає».

У січні 1930 року він повернувся до Москви. 21 липня Президія ЦВК СРСР задовольнила прохання Чичеріна і звільнила його від обов'язків наркома

МЗС. Міністри закордонних справ Таємна дипломатія Кремля Млечин Леонід Михайлович

НАРКОМ І ЙОГО ЗАМІСНИКИ

НАРКОМ І ЙОГО ЗАМІСНИКИ

Не лише самого наркома, а й колегію Наркомату закордонних справ, що складалася з п'яти осіб, затверджувало політбюро, керівників відділів – оргбюро ЦК. Колегія НКІД складалася з самого наркома, його першого заступника Миколи Крестинського (колишній секретар ЦК, що відійшов від партійних справ через близькість до Троцького), другого заступника Льва Карахана, красиву і привітну людину, яка одружилася з відомою балериною, і Бориса Стомонякова, давньо знайомого Литвинова.

Чичерін вважав Карахана «дуже тонким, блискучим, талановитим політиком», а Стомонякова недолюблював: «сухий формаліст, без гнучкості, без політичного чуття, забіякуваний, неприємний, псуючий відносини». Литвинов, навпаки, відрізняв Стомонякова, а Карахана терпіти було. Стомонякова хотіли відправити до Берліна, але він відмовився і згодом став заступником наркома. Посада п'ятого члена колегії НКІД залишилася незаповненою.

Литвинов, ставши наркомом, продовжував курирувати 3-й відділ - близькі йому англосаксонські та романські країни. 2-м західним відділом – Центральна Європа та Скандинавія – керував Крестинський. Нарком був сухий і різкий, можливо наслідуючи стиль Сталіна. Але з Литвиновим можна було сперечатися. Дискусії в Наркомінделі припинилися лише з приходом Молотова.

Крестинський залишався доступним і простим. Микола Миколайович пропрацював у Наркомінделі до весни 1937 року, коли його раптово перекинули до Наркомату юстиції та майже одразу заарештували. Його зробили одним із головних обвинувачених на процесі у справі «антирадянського правотроцькістського блоку» у березні 1938 року.

У травні 1933 року заступником наркома з далекосхідних країн (Японія, Китай, Монголія) призначили Григорія Яковича Сокольникова, який відіграв важливу роль у Громадянській війні, потім став наркомом фінансів та кандидатом у члени політбюро. Він теж вважався близьким до Троцького людиною, і в 1929 його відправили повпредом в Англію. Восени 1932 року Сокольников попросився додому. Його призначили до Наркомату закордонних справ. Він якийсь час займався відносинами з Монголією, а потім став заступником наркома, але не надовго. Відносини з Литвиновим у нього не склалися, 1934 року кількість заступників у наркоматі скоротили, а Сокольникова перевели першим заступником до Наркомату лісової промисловості. 1936 року його заарештували, засудили до десяти років ув'язнення. Він був убитий у в'язниці.

Лев Михайлович Карахан залишався заступником наркома у близькосхідних країнах (Афганістан, Персія, Туреччина, арабські країни). У Карахана, близького до попереднього наркома - Чичеріна, не склалися стосунки з Литвиновим. Максим Максимович свого заступника недолюблював, тож за нього Карахан перестав заміщати керівника відомства під час відряджень наркома.

У травні 1934 року з посади другого заступника наркома Лева Михайловича було відправлено послом до Туреччини. Карахан нудьгував в Анкарі, просився більш діяльну роботу. 31 грудня 1936 року він писав наркому оборони Ворошилову, з яким був на «ти», скаржачись, що пригнічений своїм нинішнім становищем, що по лінії НКІД перспектив у нього немає і він пішов би на іншу роботу: «Я все повертаюся думками до НКВС. Там я міг би бути корисним. Там йде велика робота із закордонних справ, і я міг бути непоганим помічником Єжову».

Вражає, що навіть вищі чиновники тоді так погано орієнтувалися у тому, що відбувається. У НКВС Караханом справді зацікавилися. Але з іншою метою. Його відкликали до Москви лише для того, щоб заарештувати та розстріляти…

1934 року колегії у всіх наркоматах, у тому числі в НКІД, ліквідували. За Чичеріна на нарадах точилися справжні суперечки, члени колегії, той же Литвинов, дозволяли собі не погоджуватися з наркомом, писати в ЦК, обстоюючи свою позицію. Але Сталін вирішив, що колегії – адміністративна надмірність. Політбюро ухвалило рішення: «В інтересах доведення до кінця принципу єдиноначальності в управлінні наркоматами вважати за доцільне ліквідувати колегії наркоматів, залишивши на чолі наркоматів наркома і не більше двох заступників».

Замість чотирьох заступників Литвинову залишили двох – Крестинського (перший заступник) та Стомонякова (другий). Це зміцнило його владу всередині наркомату. Тим більше, що на початку 1934 року Литвинова обрали членом ЦК.

Стомоняков керував 1-м західним відділом (відносини з Польщею та Прибалтикою). Це був головний відділ, бо стосунки з Польщею залишалися визначальними для тодішнього радянського керівництва, і Борису Стомонякову нарком довіряв більше за інших. Коли в наркоматі почалися масові репресії, Литвинов доклав зусиль, щоб урятувати Стомонякова, який у момент арешту намагався застрелитися та потрапив до тюремної лікарні. Литвинов попросився на прийом до Сталіна. Розуміючи, чим ризикує, твердо сказав:

Я ручаюся за Стомонякова.

Сталін відповів:

Товаришу Литвинов, ви можете ручатися лише за себе.

Стомоняків було знищено. З усього керівництва наркомата вижив лише сам Максим Максимович.

Штат повпредств спочатку був невеликим - сам повпред, радник, перший секретар, військовий аташе, генеральний консул. Далі йшов технічний персонал – секретарі консульства, завгосп, шифрувальник, охорона з ОГПУ (потім НКВС).

Москва стежила за тим, щоби радянські дипломати жили скромно. 1926 року в протоколі засідання політбюро записали:

«1. Повпредам і торгпредам у Німеччині, Латвії та Естонії оголосити сувору догану за допущені надмірності та розгул у день 9-ї річниці революції, що компрометує нашу Республіку в очах робітників.

2. Доручити НК РКІ зібрати вичерпний матеріал у цій справі та подати проект заходів щодо жорсткого регламентування витрат всіх повпредств і торгпредств, з необхідності скоротити вдвічі».

Муза Василівна Канівез, дружина Федора Раскольникова, який був повпредом в Афганістані, Естонії, Данії, Болгарії, залишила спогади про посольське життя. Коли вони з чоловіком приїжджали до Москви у відпустку і щиро казали, що їм набридло жити далеко від батьківщини, один із колег пошепки відповідав:

Не поспішайте, Музочко, повернутися з-за кордону. Тут пекельне життя.

Вже тоді співробітники повпредств намагалися на людях ганьбити країну перебування і взагалі закордонне життя. Вони знали, що серед слухачів обов'язково виявиться секретний співробітник держбезпеки, який пильно стежить за моральним станом апарату повпредства. Якщо радянському дипломату подобалася буржуазна дійсність, і він не вмів це приховати, його швиденько повертали на батьківщину. А вже дуже багатьом хотілося попрацювати за кордоном – на батьківщині було голодно та бідно.

Деякі дипломати взагалі не хотіли повертатися. Лише за один рік, з осені 1928 до осені 1929 року, сімдесят два співробітники закордонного апарату відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Відбір на закордонну роботу став ще жорсткішим - не пускали тих, у кого виявлялися родичі за кордоном, «непролетарське походження» чи відхилення від партійної лінії.

1929 року проблема обговорювалася на засіданні політбюро. «Про заворушення, виявлені в радянських закордонних представництвах» доповів старий більшовик Борис Анісимович Ройзенман, член президії Центральної контрольної комісії та член колегії Наркомату робітничо-селянського контролю. Він займався закордонними кадрами та перевіркою роботи закордонних установ.

Постановили:

«а) Доручити наркомату робітничо-селянської інспекції подати до Політбюро конкретні пропозиції з усіх питань, які з доповідей тов. Ройзенмана (список осіб, що відкликаються, скорочення штатів тощо), а також з наступних питань, що виникли у зв'язку з його доповіддю:

1) знищення секретних фондів у всіх закордонних повпредствах,

2) максимальне скорочення існуючих представництв різних організацій,

3) недопущення утворення нових представництв без спеціального дозволу та реєстрації їх у ПК РКД.

б) Створити комісію для вивчення причин, що викликають розкладання наших працівників за кордоном та відмови повертатися до СРСР».

У двадцятих роках дипломатичний корпус складався зі старих більшовиків, людей освічених, які були за кордоном, знали мови. У тридцятих за кордон почали посилати «висуванців», як тоді казали, тобто мобілізованих на дипломатичну роботу партійців, абсолютно непідготовлених і не зіпсованих знаннями іноземних мов. Спілкування з іноземцями дозволялося лише дипломатам. Інші - тобто технічний і адміністративний апарат повпредства - мали варитися в власному соку. Це породжувало в невеликому колективі гірші конфлікти, ніж у тісній. комунальній квартирі. Сварилися, писали один на одного доноси повпреду і до Москви. Всі, хто виїжджав за кордон, здавали партійні квитки, але в повпредстві проходили збори партосередку, могли розкритикувати і повпреда, повідомивши свою думку в апарат ЦК.

Намагалися за кордон нікого без особливих потреб не випускати. У 1930 році політбюро ухвалило:

«1. Тимчасово до особливої ​​постанови ЦК: заборонити відрядження за кордон театрів, спортивних команд, делегатів на виставки, літераторів, музикантів тощо, а також, як правило, делегатів на наукові з'їзди. Винятки допускати лише в кожному окремому випадку за особливою ухвалою ЦК.

2. Скоротити плани відомств із закордонних відряджень, за винятком відряджень на навчання, особливо жорстко урізати відрядження за операціями, які можуть бути проведені апаратом торгпредств.

3. З метою скорочення термінів відряджень визнати за необхідне видачу закордонних паспортів на обмежені строки (3–6 місяців).

4. З метою підвищення відповідальності відомств заборонити комісії ЦК з виїздів розглядати відрядження, не затверджені наркомом (у промисловості – персонально затверджені головами об'єднань та уповноваженим на те заступником голови ВРНГ). Водночас відповідальність за персональний добір відряджених покласти на одного з членів колегії із затвердження ЦК.

5. Комісії ЦК з виїздів спільно з валютним управлінням наркомату фінансів розробити та в декадний строк подати на затвердження ЦК прожитковий мінімум для кожної країни, куди даються відрядження, а також вартість (валютна її частина) проїзду. Розмір видачі валюти на кожну поїздку затверджуватиме у комісії з виїздів. Категорично заборонити як відомствам, так і торгпредствам під страхом кримінальної відповідальності проводити будь-які додаткові видачі валюти командованим.

6. У разі дострокового виконання завдань або дискредитуючої поведінки представників Робочо-селянської інспекції, що відряджаються, повідомляють про це повпреду та торгпреду на предмет відрядження до Радянського Союзу.

7. Надати право повпредам на пропозицію представників РКІ в 24 години відрядити до Москви осіб, які перебувають у закордонних відрядженнях».

Самі повпреди дозволяли собі заперечувати наркому та заперечувати його вказівки. Взагалі поводилися досить самостійно. Наркомат наводив дисципліну за допомогою ухвал політбюро. Скажімо, 1926 року ухвалили таке рішення:

«Про відлучення працівників повпредств

б) Зважаючи на заяву НКИД у тому, що у паризькому повпредстве одночасно (без дозволу НКИД) пішли у відпустку тт. Раковський і Давтян запропонували НКІД негайно вжити заходів до того, щоб повпред (або радник) був викликаний на місце своєї роботи в Парижі.

в) Зобов'язати НКІД вжити заходів до того, щоб надалі питання про відлучки (про відпустки, виїзди до Москви тощо) основних працівників повпредств проводилися з дозволу НКІД, а потрібних випадках і ЦК.

г) Розіслати цю постанову всім повпредам…»

До початку масових репресій дипломатична служба, як і все життя в країні, ще не встояла. Багато що вирішували особисті стосунки та зв'язки в центральному апараті. У двадцятих роках (дуже широко) і ще на початку тридцятих деякі повпреди - колишні великі партійні працівники - безпосередньо зверталися до членів політбюро, з якими мали особисті стосунки, а то й до самого Сталіна. Партійний статус Литвинова був вищим, ніж у Чичеріна, але він не належав до верхівки, тому нещодавні партійні працівники не відчували себе його підлеглими. Хоча Литвинов, як і його наступники, вимагав, щоб усі звернення нагору йшли наркоматом.

Повпред у Чехословаччині Олександр Якович Аросєв скаржився Сталіну: «Відомство не хоче, щоб повпред мав можливість безпосередньо зноситися з політбюро або його членами. Відомство хоче, щоби на всіх постах стояли його чиновники». Аросєв не упускав нагоди відзначити, що Литвинов близький до правих, а замнаркому Крестинський - і зовсім троцькіст. Литвинов нічого не міг вдіяти, бо Аросєв колись навчався разом із Молотовим, а з Ворошиловим відбував заслання.

Сталін не заперечував, коли повпреди зверталися до нього безпосередньо. Радянських представників у найбільших країнах він приймав у себе в Кремлі. Це дозволяло отримувати додаткову інформацію, у тому числі про взаємини всередині наркомату, хоча жодної самодіяльності дипломатам генеральний секретар не дозволяв. Головним у сталінської дипломатії було свідоме самообмеження: кожен має займатися тим, що йому доручено, точно і виконувати вказівки керівництва.

Посол у Швеції Олександра Михайлівна Коллонтай записала у щоденник 1933 року після зустрічі зі Сталіним: «У нашій роботі не треба бути ініціативною. Потрібно «проводити завдання».

22 грудня 1933 року Литвинов скаржився Сталіну щодо кадрових призначень у повпредстві в США, через які він розійшовся в думках із повпредом Олександром Трояновським: «Ви неодноразово (і ще днями) дорікали мені, що я не користуюся своїм авторитетом наркома у своїх зносинах з повпредами. Ви, мабуть, погодьтеся, що не може бути цього авторитету у наркома, коли при його конфлікті з повпредом у справі, в якому повпред нічого не може розуміти, ЦК повністю вирішує питання на його користь…»

Ставши наркомом, Литвинов поновив склад послів, колишніх політиків змінювали перші професійні дипломати. Підбором дипломатичних кадрів займався організаційно-розподільчий відділ ЦК, де був закордонний сектор. На дипломатичну роботу перекладали із партійної, брали людей із виробництва. Їм часто не вистачало елементарної підготовки. У 1934 році політбюро затвердило проект постанови Раднаркому про передачу з резервного фонду у розпорядження Наркомату закордонних справ коштів, необхідних організації Інституту дипломатичних і консульських працівників. Його слухачам також рішенням політбюро надали відстрочку від призову до армії та звільнили на час навчання від військових зборів.

Безпосередньо дипломатами займалася комісія з перевірки товаришів, які повернулися до СРСР із закордонної роботи. Вона існувала всередині апарату партійної інквізиції – Центральної контрольної комісії.

11 серпня 1937 року Георгій Максиміліанович Маленков, висхідна партійна зірка, завідувач відділу керівних парторганів ЦК, доповідав Сталіну: «За Вашим дорученням відібрано п'ятдесят працівників Наркоміндела. Всі ці працівники перевірені в Орграспредвідділі ЦК ВКП(б), а також через НКВС. Кожен із відібраних товаришів я приймав, після чого з ними знайомився тов. Литвинов».

У 1938 році запровадили нове правило: всі, хто працює за кордоном, повинні приїжджати у відпустку на батьківщину, щоб чекісти могли до них придивитися.

У рішенні політбюро записали:

«1. Встановити, що працівники закордонних установ СРСР зобов'язані свою відпустку проводити у Радянському Союзі.

2. Запропонувати наркоматам оплачувати проїзд працівників закордонних установ СРСР, які приїжджають у відпустку до Радянського Союзу».

З книги Москва підземна автора Бурлак Вадим Миколайович

«Маленький нарком» Після того, як у 1937 році Генріха Ягоду заарештували, новим головою НКВС став Микола Єжов. Подейкували, що «маленький нарком» любив не тільки стріляти з пістолета, а й лазити по підземеллях. Безпеки метрополітену він приділяв не менше уваги, ніж

З книги Ракети та люди. Філі-Підлипки-Тюратам автора Чорток Борис Євсійович

Фото 34. Заступники С.П. Корольова С.О. Охапкін (ліворуч) Заступники С.П. Корольова С.О. Охапкін

автора Калашніков Максим

Останній сталінський нарком Остання спроба Сталіна врятувати становище провалилася. Треба було щось робити. І якщо зазнали невдачі ідеологи, наперед виступив діяч економіки. А саме – Олексій Косигін, сталінський висуванець. Права рукаІмператора у найважчому

Із книги Третій Проект. Том I `Занурення` автора Калашніков Максим

Баталін, останній нарком... Тим часом, незалежно від ВПК, ще одна група переламає згубні тенденції в країні, починаючи контрпроект – російську економічну реформуБаталіна. Юрій Петрович останній нарком Радянського Союзу. У пізньому СРСР Юрій Баталін та його шеф, глава

З книги ЦРУ та інші спецслужби США автора Пихалов Ігор Васильович

Перші заступники директора ЦРУ Дуглас, Кінгмен (Douglass, Kingman) 16 квітня 1896 - 8 жовтня 1971 року. Народився в м. Оак-Парк, штат Іллінойс. У 1918 р. закінчив Єльський університет, отримавши ступінь бакалавра гуманітарних наук. Працював у банківській сфері. Під час 2-ї світової війни покликаний у

автора Млечин Леонід Михайлович

НАРКОМ ЇДЖЕ ЛІКУВАТИСЯ Чичеріну призначили двох заступників - більше в ті роки не дозволялося. Вся колегія наркомата складалася із чотирьох-п'яти осіб. Першим заступником був старий більшовик Максим Максимович Литвинов, другим – Лев Михайлович Карахан. З Караханом

Із книги МЗС. Міністри закордонних справ Таємна дипломатія Кремля автора Млечин Леонід Михайлович

ЛИШЕ Б НАРКОМ НЕ ЗБІГ Стан Чичеріна погіршувався, і нарешті стало ясно, що вилікувати його неможливо. Зараз ставлення до нього в Москві змінилося. Він перестав бути потрібним, і одразу стало шкода витрачати на нього гроші. Крім того, у політбюро виникла інша

Із книги Фрунзе. Таємниці життя та смерті автора Рунов Валентин Олександрович

Минулого року ми Червону Армію скоротили з 610 тис. до 562 тис. осіб, тобто зменшили її на 50 тис. осіб. А за нашої території та міжнародного становища ясно, що навіть у 600 тис. осіб – маленька армія… Щодо підготовки ми далеко відстаємо від рівня

З книги Лев Троцький. Більшовик. 1917-1923 автора Фельштинський Юрій Георгійович

5. Нарком закордонних справ Лише на дотик Троцький намагався знайти найдоцільніші підходи до налагодження зовнішньополітичної діяльностібільшовицького уряду. У літературі часто можна зустріти твердження, що він спочатку зовсім зневажливо

З книги Сталін та змовники сорок першого року. Пошук істини автора Мещеряков Володимир Порфирович

Частина 2. Нарком ВМФ Кузнєцов згадує… Ми вже зверталися до спогадів адмірала Кузнєцова, викладені в його книзі «Курсом до перемоги», а також, наводили його інтерв'ю, дане історику Куманьову. Але він має ще книгу «Напередодні». Вона також представляє певний

автора Лобанов Михайло Петрович

Із книги Спецслужби перших років СРСР. 1923–1939: На шляху до великого терору автора Симбірців Ігор

Перший нарком у НКВС Призначення Сталіним головою НКВС 10 липня 1934 Ягода явно сприйняв як належне, не підозрюючи, що почався його шлях до ешафоту. А поки що на піку своєї величі він став членом ЦК партії, а незабаром і наркомом внутрішніх справ зі званням генерального комісара

З книги 1937: Еліта Червоної Армії на Голгофі автора Черушев Микола Семенович

Нарком військово-морського флоту Постріл Гамарника пролунав 31 травня – і посада начальника Політуправління РСЧА стала вакантною. Реально на неї претендувати могли насамперед армійський комісар 2-го рангу Гайк Осепян – чинний заступник Яна Борисовича та колишній

З книги Історія російського розшуку автора Кошель Петро Агєєвич

Нарком Єжов стає письменником

З книги Сталін у спогадах сучасників та документах епохи автора Лобанов Михайло Петрович

Нарком боєприпасів Б. Ванников «Доставлено з в'язниці» На початку червня 1941 року, за два з половиною тижні до початку Великої Вітчизняної війния був усунений з посади Наркому озброєння СРСР і заарештований. А менш як через місяць після нападу гітлерівської Німеччини

З книги Сталін автора Беладі Ласло

НАРКОМ ПО СПРАВАХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ Циркулюючий серед деяких товаришів проект відновлення старих губерній (Тифліська, Бакинська, Еріванська) з єдиним закавказьким урядом на чолі є, на мій погляд, утопією, до того ж реакційною утопією, бо такий

Троцький (Бронштейн) Л.Д. (1879-1940) - народний комісар із закордонних справ у першому складі РНК. За його дорученням НКІД розпочав публікацію секретних документів царського та Тимчасового урядів. Прагнув налагодити контакти з урядами країн Антанти та США, надіслав їм ноти з пропозиціями про мир. Але посли відмовилися ухвалити ці документи. Троцький був керівником радянської делегації на 2-му етапі переговорів із Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовську, де за дорученням Леніна зайняв тактику затягування переговорів. 28 січня 1918 р. виступив на засіданні делегацій із заявою "Ні миру, ні війни, а армію розпустити". Ця декларація Троцького була схвалена на засіданні ВЦВК 14 лютого. Проте 22 лютого Троцький подав у відставку з посади наркома із закордонних справ.

Чичерін Г. В.(1872-1936) – радянський державний діяч та дипломат. З 30 травня 1918 р. – нарком закордонних справ. Брав участь у другій серії переговорів у Брест-Литовську. Був активним учасником переговорів та підписав радянсько-турецький, радянсько-іранський та радянсько-афганський договори 1920 р. Очолював радянську делегацію на конференціях у Генуї (1922) та у Лозанні (1922-1923). Під час роботи Генуезької конференції підписав Рапалльський договір із Німеччиною. На Лозанській конференції у низці виступів обгрунтував зацікавленість РРФСР у незалежності Туреччини та режимі Проток, що забезпечує безпеку радянських портів на Чорному морі. Підписав договори про ненапад та нейтралітет з Туреччиною (1925), Іраном (1927). 1930 р. пішов у відставку за станом здоров'я.

Литвинов М. М. (МаксБаллах) (1876-1951) - член більшовицької партії з 1898 р. Агент "Іскри". З 1918 р. член колегії Наркоміндела. У 1918 р. - повпред в Англії. У 1920 р. - повпред в Естонії. З 1921 р. – заступник наркома закордонних справ. Був учасником Генуезької конференції в 1922 р. був головою радянської делегації на Гаазькій конференції в 1922 р. У грудні того ж року головував на Московській конференції з роззброєння, в якій брали участь поряд з РРФСР Польща, Литва, Латвія, Естонія та Финляндия. У 1927-1930 pp. здійснив численні зусилля щодо укладання угоди щодо роззброєння. У 1930 р. призначений наркомом закордонних справ. З його приходом до НКИД розпочалася поступова переорієнтація зовнішньої політики СРСР із Німеччини на західні демократії. Вів переговори зі США про відновлення дипломатичних відносин (які були відновлені 1933 р.). З'явився послідовним борцем за реалізацію ідеї створення колективної безпеки в Європі. У 1934-1938 pp. представляв СРСР у Раді Ліги Націй. У 1936 р. був головою радянської делегації на конференції в Монтрі, яка закінчилася підписанням угоди про режим Чорноморських проток. У травні 1939 р. у зв'язку з новою зміною зовнішньополітичної орієнтації СРСР (на цей раз - на Німеччину) був відправлений у відставку. З початком Великої Вітчизняної війни та формуванням антигітлерівської коаліції був призначений заступником наркома закордонних справ та послом СРСР у США. Зробив великий внесок у розвиток міжсоюзницьких зв'язків у роки Другої світової війни.

Молотов (Скрябін) Ст М.(1890-1986) - у 1921-1930 pp. - Секретар ЦК ВКП(б). У 1930-1941 pp. – Голова Ради Народних Комісарів СРСР. З 3 травня 1939 р. – нарком закордонних справ. Заміна їм на цій посаді М. М. Литвинова була викликана пошуком угоди з Німеччиною, що увінчався підписанням 23 серпня того ж року радянсько-німецького пакту про ненапад. Одночасно було підписано додатковий секретний протокол, що розмежовував сфери впливу між Німеччиною та СРСР Східній Європі. Після введення радянських військ у західні воєводства Польщі у вересні 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали 29 вересня Договір про дружбу та кордон між Німеччиною та СРСР та пакет нових секретних угод до нього. У період осені 1939 - літа 1940 Молотов зумів домогтися укладання договорів про взаємодопомогу з Прибалтійськими державами. Після цього на їх територію відповідно до договорів було введено радянські війська і відбулася зміна урядів. Влітку 1940 р. вони були включені до складу СРСР. Аналогічний тиск на Фінляндію не дало позитивних результатів, що призвело до радянсько-фінської війни в листопаді 1939 - березні 1940 р. У листопаді 1940 р. Молотов вів у Берліні переговори про можливе приєднання СРСР до Потрійного пакту Німеччини, Італії. 22 червня 1941 р. від імені радянського керівництва виступив по радіо з повідомленням про початок війни. У роки Другої світової війни розпочав за дорученням Сталіна численні переговори з союзниками про спільну боротьбу проти Німеччини та її сателітів. Був учасником практично всіх міжнародних конференцій цього періоду вищому рівні. У повоєнні роки вживав активних зусиль, спрямованих на розширення політичної та військової присутності СРСР у різних регіонах світу. За непоступливість і жорсткість західними партнерами з переговорів прозвали "Пан НІ". 5 березня 1949р. був звільнений з посади міністра закордонних справ, залишившись заступником Голови Ради Міністрів СРСР. 5 березня 1953 р. після смерті Сталіна знову призначено міністром закордонних справ та першим заступником Голови Ради Міністрів. На цій посаді перебував до 1956 р. З 1957 р. – посол у Монголії. У 1960-1962 pp. - Представник СРСР у МАГАТЕ. З 1962 р. – на пенсії.

Вишинський А. Я.(1883-1954) - у 1935-1939 рр. - прокурор СРСР. З 1939 р. – заступник Голови Ради Міністрів СРСР. У 1940-1946 р.р. - Перший заступник наркома закордонних справ. Брав участь у Ялтинській та Берлінській конференціях. Як представник НКИД, брав участь у церемонії підписання ак

та про беззастережну капітуляцію Німеччини 8 травня 1945 р. У 1949-1953 р.р. був міністром закордонних справ СРСР. Після повернення посаду Молотова в 1953 р. був призначений повноважним представником СРСР ООН.

ШепіловД. Т.(1905-1995) - радянський партійний та державний діяч. Редактор газети "Правда". На XX з'їзді КПРС обрано секретарем ЦК та кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. 2 червня 1956 р. під час візиту до Москви І. Б. Тіто був призначений міністром закордонних справ замість В. М. Молотова. То справді був жест доброї волі з боку М. З. Хрущова, оскільки саме Молотов займав жорстку позицію щодо Югославії з кінця 40-х гг. 20 червня під час цього візиту було підписано радянсько-югославські документи, які свідчили про відновлення в повному обсязі перерваних раніше відносин: Спільну заяву урядів та Декларацію про відносини КПРС та Союаа комуністів Югославії. У жовтні цього ж року Д. Шепілов разом з іншими членами радянського керівництва намагається знайти вихід із кризових ситуацій у Польщі та Угорщині. 30 жовтня радянське керівництво виступає із заявою про перегляд відносин із країнами народної демократії, про прагнення будувати їх за принципами повної рівності. 5 листопада СРСР виступає у Раді Безпеки із засудженням франко-британського вторгнення до Суеца. 17 грудня СРСР пропонує укласти пакт про ненапад між блоками - НАТО та Варшавським Договором. 15 лютого 1957 р. Д. Т. Шепілов було замінено посаді міністра закордонних справ А. А. Громико. Влітку того ж року на засіданні Президії ЦК він приєднався до "антипартійної групи" Маленкова, Молотова, Кагановича і виступив за відставку Хрущова. Після цього на Пленумі ЦК було позбавлено постів секретаря ЦК та кандидата у члени Президії та призначено директором Інституту економіки АН Киргизької РСР у Фрунзі. Незабаром був переміщений звідти та працював у Головному архівному управлінні при РМ СРСР до виходу на пенсію.

Громико О. А.(1909-1989) – завідував відділом американських країн МЗС (1939). З осені 1939 р. - радник повпредства СРСР США. У 1943-1946 pp. - посол СРСР США і водночас посланець у Республіці Куба. Глава делегації СРСР під час конференції у Думбартон-Ок-се 1944 р. зі створення ООН. Учасник Кримської та Берлінської конференцій 1945 р. Член делегації СРСР на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско у 1945 р. З 1946 р. – постійний представник СРСР у Раді Безпеки ООН та одночасно заступник міністра закордонних справ СРСР. Пізніше - посол СРСР у Великій Британії та заступник, перший заступник міністра закордонних справ СРСР. З 15 лютого 1957 р. – міністр закордонних справ. А. А. Громико - ціла епоха в радянській зовнішньої політикисередини 50-х – середини 80-х рр., автор та активний учасник безлічі міжнародних проектів, конференцій тощо, один з міністрів закордонних справ – рекордсменів за тривалістю перебування на посаді (безперервно – 28 років).

Шеварднадзе Е. А.(нар. 1928) – міністр закордонних справ СРСР у 1985-1991 рр. Найближчий соратник М. С. Горбачова у здійсненні політики "нового політичного мислення". Учасник переговорного процесу з ядерного роззброєння 1985-1991 рр., зняття напруженості у відносинах Схід-Захід. Прихильник розблокування регіональних конфліктів. В основі цих змін лежала розроблена М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе нова концепція зовнішньої політики, яка передбачала: відмова від висновку про розкол сучасного світуна дві ворогуючі суспільно-політичні системи; визнання світу цілісним та неподільним; проголошення неможливості вирішення міжнародних проблем силовими методами; оголошення як універсального способу вирішення міжнародних питань не балансу сил двох систем, а балансу їх інтересів; відмова від принципу пролетарського інтернаціоналізму, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, ідеологічними, релігійними та іншими. У грудні 1990 р. Е. Шеварднадзе пішов у відставку на знак протесту проти "диктатури, що насувається".

Безсмертних А. А.(р. 1933) -міністр закордонних справ СРСР у січні-серпні 1991 р. пройшов всі ступені дипломатичної службової кар'єри; був референтом, старшим референтом, аташе відділу друку МЗС, співробітником Секретаріату ООН у Нью-Йорку, другим та першим секретарем секретаріату міністра закордонних справ СРСР, першим секретарем, радником, радником-посланником посольства СРСР у США, членом колегії МЗС, завідувачем відділу США МЗС СРСР. У 1986-1988 роках. - Заступник міністра закордонних справ. 1988-

1990 – перший заступник міністра закордонних справ. У 1990-1991 pp. - Посол СРСР США. За короткий час перебування на посаді міністра Безсмертних взяв участь у переговорах М. Горбачова з японськими та південнокорейськими лідерами у квітні, брав участь у заключному засіданні РЕВ (червень, Будапешт), ліквідації Варшавського Договору (липень, Прага), підписанні Договору про дружбу та співробітництво СРСР та Іспанії (липень), підготовка та здійснення візиту М. Горбачова до Лондона на нараду "великої сімки" (липень), підготовку та підписання радянсько-американського Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (31 липня).

Панкін Б.Д. (нар. 1931) - у дні серпневих подій 1991 р. у Москві відмовився визнати ГКЧП. Після повернення до Москви М. Горбачова був призначений на посаду міністра закордонних справ СРСР, в якій пробув сто днів - до 19 листопада 1991 р. За цей час, окрім численних зустрічей із зарубіжними представниками, головною подією, яку готував і в якій брав участь міністр закордонних справ справ, була мадридська зустріч на найвищому рівні з арабо-ізраїльського врегулювання. 19 листопада 1991 р. Б. Панкін був призначений послом СРСР у Великій Британії, а міністром знову став Е. Шеварднадзе.

Козирєв А. В.(Р. 1951) - державний діяч Росії. Пройшов усі ступені службових сходів дипломата: від референта до міністра закордонних справ Росії (призначений їм у жовтні 1990 р.). На період його діяльності на цій посаді (до січня 1996 р.) припала радикальна перебудова зовнішньої політики Росії. Водночас опозиція постійно звинувачувала Козирєва у відсутності цілісної концепції зовнішньої політики країни. Протиставляючи його Молотову ("панові НІ"), представники опозиції часто називали Козирєва "паном ТАК". Головне звинувачення, що висувалося на його адресу, полягало у другорядності у зовнішній політиці Росії такого важливого напряму, як розвиток зв'язків із країнами СНД. У той же час, за період його роботи міністром загроза конфронтації із Заходом практично відступила. Росія вступила до Ради Європи, приєдналася до програми НАТО "Партнерство заради миру", вступила до Міжнародного валютного фонду та низки інших міжнародних організацій, заявила про перенацілювання своїх ракет з території західних країн у ненаселені райони Землі і т.д. на думку керівництва МЗС та Росії, були необхідні для повернення країни до європейської та світової спільноти як повноправного учасника та партнера. У січні 1996 р. у зв'язку з обранням депутатом Державної ДумиО. Козирєв подав у відставку з посади міністра.

Примаков Є. М.(нар. 1929) – з січня 1996 р. – міністр закордонних справ Росії. З вересня 1998 р. голова уряду РФ.